"Чому так складно освоїти рідну мову?" - висловив свої думки актор Костянтин Корецький.

У спеціальному інтерв'ю для УНІАН Костянтин Корецький поділився подробицями про свою нову діяльність, аспекти особистого життя та трансформацію поглядів, яка відбулася у нього з початком повномасштабної війни.

Глядачі знають українського актора театру та кіно Костянтина Корецького завдяки його вражаючим ролям у фільмах, таких як "Подорож до центру душі", "Серце матері", "Ти мій", "Двоє над прірвою", "Відпустка у сосновому лісі" та багатьох інших. Він також здобув популярність завдяки своїй роботі в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Наразі актора можна побачити у новому детективному серіалі "Батя", який стартує 7 жовтня о 20:15 на телеканалі 2+2.

"Розкрию секрет - в серіал "Батя" я пробувався на декілька ролей, але зрештою всі зійшлися на принциповому оперативнику Шершні", - розповідає Костянтин Корецький.

"Мій персонаж - це чесна, розумна і порядна людина, яка прагне кар'єрного зростання, але ніколи не переступає через інших. Він - солдат, котрий мріє стати генералом, а на даний момент досягнув звання полковника. Я дуже радий, що мені випала честь виконувати цю роль у такій чудовій команді. Режисер Діма Андріянов, з яким я працюю вперше, створив на зйомках атмосферу довіри та поваги. Ми з колегами активно спілкувалися, багато сміялися та імпровізували. Це дійсно варта уваги робота, і я з нетерпінням чекаю на вихід кожної нової серії", - зазначає актор.

Костянтине, в який момент ви зрозуміли, що прагнете стати актором?

Це було ще в минулому столітті, у 1994 році (сміється). Я тоді вчився у школі, де відкрилася театральна студія. Я почав у ній займатися, як то кажуть, вдихнув цього повітря і пішло-поїхало. Після закінчення школи вступив до Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського. А першу свою роль в кіно я отримав у 2005 році, в день, коли в мене народилася донька. Грав тоді сержанта. Тепер жартую: за 17 років зробив блискучу кар'єру - дослужився аж до полковника в "Баті".

Ви постійно берете участь у зйомках – як вам вдається знаходити рівновагу між кінематографом і театральними виставами?

З моменту початку повномасштабного вторгнення я та моя дружина, Наталія Корецька, провели більше року без роботи та зйомок. Це був надзвичайно складний період, адже здавалося, що ми втрачаємо свої професійні навички. Проте одного дня ми дізналися, що в одному з наших улюблених театрів - Театрі на лівому березі Дніпра - оголошено конкурс. Ми успішно пройшли його і тепер працюємо тут протягом усього сезону. Для мене це стало великим поверненням на театральну сцену після 17 років перерви.

Звісно, графік став щільнішим, але нам вдається поєднувати. Людині, яка займається улюбленою справою, не доводиться працювати жодного дня у житті. Це якраз про нас.

З ким з режисерів, акторів хотіли б зараз попрацювати?

Я б із великим задоволенням знову зустрівся зі Стасом Бокланом, Олесею Жураківською та Дмитром Олійником, з яким познайомився у театрі. Мені надзвичайно приємно працювати зі своєю дружиною, адже це справжнє дослідження, прискіплива робота над роллю та глибокий аналіз.

У вашій родині є творча конкуренція?

Вона завжди поряд, але це корисна конкуренція, яка спонукає нас до вдосконалення та саморозвитку. Ми не створюємо перешкод одне одному, а, навпаки, допомагаємо та підтримуємо. Наша творча змагання триває вже 27 років, починаючи з першого курсу в інституті, і ми разом пройшли цей шлях.

У вас досить насичений графік роботи, як вам вдається зберігати баланс між особистим і роботою?

З роками ми набули здатності краще розуміти один одного і виробили певні звички у спілкуванні. Коли Наташа повертається додому після зйомок, насиченого вистави чи репетиції, я розумію, що потрібно дати їй можливість трохи побути наодинці для відновлення сил. В свою чергу, моя дружина також усвідомлює, що мені потрібен певний час – година або півтори – для того, щоб насолодитися тишею.

Ми шукаємо спільні рішення. Хоча це не завжди проходить без суперечок, ми уважно ставимося до думок і потреб один одного, особливо коли йдеться про творчість та кар'єру. Завжди прагнемо підтримувати і допомагати одне одному.

Коли я вперше ступив на театральну сцену, я відвідував усі вистави Наташі. Вона робила те ж саме для моїх вистав. Ми переглядали вистави по 8-9 разів, а потім поверталися додому, де обговорювали побачене, аналізували помилки, вказували на те, що потрібно виправити, і обговорювали, над чим варто попрацювати. Те саме ми робимо і з нашою донькою.

Вона також є актрисою?

Соні незабаром виповниться 19. Цього року, після невдалого першого разу, вона успішно вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на факультет акторської майстерності. Це був її свідомий вибір. Ми з дружиною дуже хвилювалися за нашу доньку. Під час творчого іспиту 8 липня Київ зазнав сильного ракетного обстрілу. Ми були разом, підтримували її, а потім до нас приєдналися друзі. Ми щасливі, що вона ставить перед собою цілі і впевнено їх досягає.

Як ви взагалі ставитеся до публічності свого життя? Коли вас впізнають, фотографуються?

Я вважаю, що щастя любить тишу. Тому не дуже люблю розповідати про особисте. Але мені приємно, коли впізнають на вулицях, ніколи не відмовляю у фото. Я живу в Дарницькому районі, поряд з театром. Зустрічаючи мене, люди часто дивуються: "Що ви тут робите? Ви живете тут?! Актори можуть жити на Дарниці?". Вони вважають акторів небожителями. А ми такі самі люди.

І доньку цьому вчу: акторство - це така сама професія, як інші, а не манна небесна. І потрібно завжди залишатися людиною, яким би відомим ти не був. Жодні професійні успіхи не роблять тебе кращим за інших.

Я прагну бути щирим як із собою, так і з навколишнім світом, і у відповідь він дарує мені чудових людей – колег та друзів. У свої 44 роки я все ще відкриваю нові знайомства. У театрі мені випала нагода зустріти кількох особливих людей, з якими ми швидко стали близькими. Вважаю це справжнім скарбом.

Ваша громадянська позиція також є досить виразною. Як ви оцінюєте її значущість для себе і яким чином демонструєте її у професійній діяльності та поза межами сцени?

Моя позиція не просто чітка, вона абсолютно ясна, про що я завжди відверто говорю. Початок повномасштабного вторгнення суттєво змінив свідомість українців, і я не виняток. До 2022 року я спілкувався російською, оскільки виріс у харківському російськомовному середовищі. Проте після вторгнення моя родина і я свідомо вирішили перейти на українську. Хоча ми стикалися з помилками, ми продовжуємо вдосконалювати свої знання мови. Інакше й бути не може.

Кіноіндустрія до 2022 року співпрацювала з Росією. І я теж брав участь у спільних проєктах. Зараз це для мене потужний тригер. Ми ж знімалися разом з російськими акторами, вважали їх друзями. Та з початком війни - жодного дзвінка чи повідомлення.

Ми створили відеозвернення, закликаючи їх виступити проти війни. Я особисто написав повідомлення колишньому однокурснику з Москви: "Друже, не залишайтеся в тіні, йдіть на вулиці". У відповідь він сказав, що нам краще провести кілька тижнів у підвалах, ніж їм роками сидіти за ґратами. Після цього для мене такі люди просто перестали існувати.

Ви з 2014 року працювали разом з російськими акторами, чи отримували запрошення до Москви?

У мене було декілька запрошень в Москву, але туди я не їздив, відмовлявся. Вже тоді я вважав це неможливим - їхати в країну, яка на нас напала. Але тут, в Києві, ми зустрічалися на одному майданчику з російськими акторами. Так працювала індустрія. На всі ці проєкти, в яких я знімався з російськими акторами, мене запрошували українські продакшени.

Чи поділяєте ви думку про необхідність культурного бойкоту Росії не лише в Україні, а й на глобальному рівні?

Для мене зараз не існує російської культури, я її закрив для себе. Як людина, яка виросла в 90-х роках, слухала російський рок, Гребєнщикова, зараз не можу цього робити, навіть попри його позицію. В моєму плейлисті немає жодного росіянина. Від початку повномасштабного вторгнення я жодного разу не слухав колись моїх улюблених музикантів, не бачив жодного фільму чи серіалу.

Ви вважаєте, що культура не є відокремленою від політики?

Коли я веду розмови на цю тему, мені завжди спадає на думку мій дід, який боровся з фашистською Німеччиною. Чи міг би він насолоджуватися німецькими платівками або переглядати фільми німецькою мовою? Сумніваюсь, що таке було б можливим. Сьогодні російська мова сприймається як мова ворога. У цьому питанні я займаю чітку позицію.

Я усвідомлюю, що в регіонах, де переважає російська мова, адаптація до української може бути складнішою. Напевно, наступні покоління матимуть більше усвідомлення цього процесу. Чесно кажучи, мені важко зрозуміти, чому вивчення мови своєї країни викликає такі труднощі. Коли людина переїжджає жити до Німеччини, США чи інших держав, вони вчать мову цієї країни навіть у зрілому віці, у 40, 50 чи 60 років. Проте, в Україні деякі люди все ще не можуть перейти на українську. Як можна спілкуватися російською, коли щодня над головою пролітають російські ракети? На цих ракетах написано російською, а ти спілкуєшся з дитиною мовою агресора? Це для мене незрозуміло.

Як, на вашу думку, це можна змінити за допомогою кіно, акторів?

Саме тому має бути українське кіно. Актори, як і всі публічні люди, мають говорити виключно українською мовою, бути частиною культури й створювати нову.

Коли ви вперше почали досліджувати українську літературу та її авторів? Які книги або сюжетні лінії вам хотілося б перенести на великий екран?

З дитинства захоплювався історією України. А от літературу відкрив значно пізніше, бо ж ріс у російському середовищі. У 2023 році дружина подарувала антологію української поезії. Мене вразила кількість імен. Прочитавши, я був здивований, скільки від нас приховували. Оскільки я вчився в театральному інституті в Харкові, знав про будинок "Слово", що він є, але не знав, що насправді там відбувалося, не читав Йогансена, Семенка.

Проект "Будинок Слово" на каналі Культура відкрив для мене багато нового. У ньому актори читають вірші представників "Розстріляного Відродження", що вражає глибиною українського поетичного футуризму та лірики. Це не лише роботи Симоненка, а й творчість Тичини, Сосюри, Рильського — всіх тих, хто опинився в пастці радянської системи.

Сучасна українська поезія вражає своєю багатогранністю, зокрема завдяки таким митцям, як Жадан і Іздрик. Вони демонструють неймовірний поетичний гумор і стиль, характерний для Позаяки. На жаль, справжня цінність цих творів почала усвідомлюватися лише після 2022 року, коли ми почали більше цінувати своє.

Кіноіндустрія активно еволюціонує, адаптуючись до сучасних умов. Які, на вашу думку, нові вимоги виникли до акторів у цьому контексті?

Мені важко відповісти на це запитання. Лише можу сказати, що зараз українське кіновиробництво має великий шанс, який ми не маємо права втратити. На мій погляд, вимоги до акторів не достатньо потужні для того, щоб завойовувати глядача якістю, а не кількістю. Нам потрібен якісний український продукт: за історією, сценарієм, акторською грою, картинкою та сенсами. Нам потрібно робити продукт, конкурентоспроможний і для європейського ринку. Тішить, що такі проєкти потроху з'являються, їх купує Netflix.

Що спонукає вас до творчості поза межами акторської майстерності, які ваші захоплення?

Перед початком війни я займався багатьма захопленнями, такими як вивчення історії України, риболовля та роботи на дачі. Але з початком війни я все це залишив у минулому. Зараз моїм джерелом натхнення стали моя родина та театр, а також колеги. Коли я занурююся у творчість, мені вдається ненадовго відірватися від важкої реальності, що нас оточує.

Чи думаєте ви, що кінематограф може змінювати погляди людей? Яка місія акторів у сучасному суспільстві?

Звісно, усі ми несемо відповідальність за те що робимо і що транслюємо. Я вважаю, кіно може стати дуже потужною інформаційною зброєю, якою, на жаль, дуже вміло й потужно користується наш ворог. Тому не лише актори, а всі учасники кіновиробництва мають бути включеними. Має бути запит від держави, що вона хоче сказати, пояснити глядачам. Не лише в телемарафоні робити це, а й апелювати до емоцій через якісне українське кіно. На це потрібні гроші. Потрібно шукати інвесторів. Це потрібно робити на державному рівні.

Чи розмірковували ви над можливістю мобілізації?

Звичайно. Я був у військкоматі, оновив документи, пройшов ВЛК. Тож все може бути.

Як ви думаєте, як можна відобразити в кіно подвиг українців у цій війні?

Це дійсно непросте запитання. У даний момент, реагуючи на ситуацію, можна допустити помилки, але з іншого боку, ігнорувати її теж не можна. Важливо підійти до цього процесу з великою обережністю та професіоналізмом.

Можливо, нам знадобиться деякий час, аби повністю усвідомити велич цього подвигу. Проте вже сьогодні важливо почати розповідати про справжніх героїв — тих, хто віддав своє життя, щоб їхній подвиг залишився в пам'яті на віки. Тому до таких історій слід підходити з особливою увагою: від якісного сценарію до вибору акторів та самого процесу зйомки.

Які ваші найзаповітніші бажання, крім досягнення перемоги?

Коли переможемо, хочу, щоб повернулися живими-здоровими всі мої друзі, які зараз на фронті, і ми разом поїхали порибалити. Домовились з другом - режисером Сергієм Крутіним, який теж воює, що одразу всі зберемось разом.

Ще я дуже мрію, щоб усі працівники нашого театру, актори повернулися і щоб ми зустрілися на сцені в одній виставі.