Туреччина прагне зменшити вплив НАТО.
Автор зображення: Арзу Гейбуллаєва
Участь президента Реджепа Таїпа Ердогана в 75-му щорічному саміті НАТО у Вашингтоні ще раз підкреслила серйозні наміри Анкари підривати ключові інтереси безпеки Альянсу. НАТО, як військовий союз, об'єднує 32 держави і був заснований у 1950 році для протистояння загрозам з боку Радянського Союзу. Хоча історично Альянс демонстрував єдність, Туреччина реалізує стратегію обережності у своїх відносинах з НАТО. Це ставить під загрозу спільні зусилля блоку, спрямовані на подолання викликів, пов'язаних із суперництвом великих держав, зокрема загроз, що надходять від Росії та Китаю. Схоже, що Туреччина та більшість країн НАТО не можуть досягти консенсусу, ні щодо спроб Росії захопити Україну, ні щодо визначення тероризму.
Розрив між інтересами Анкари і НАТО, здавалося, збільшився, після того як 28 липня Ердоган пригрозив вторгненням у Ізраїль через конфлікт із Палестиною. Такі коментарі є не лише провокаційними та агресивними, але й свідчать про наростаючу ворожість Туреччини до Ізраїлю, який протягом десятиліть вважається головним союзником Альянсу, хоча не є його членом.
НАТО знову стикається з труднощами у приверненні Туреччини до відповідальності, не через відсутність бажання, а внаслідок браку ефективних механізмів. Ситуація потребує змін, і необхідно розробити нові підходи, які спонукатимуть одного з давніх членів Альянсу повернутися до конструктивного діалогу. Якщо Альянс не знайде способів стримати дії Туреччини, це може призвести до незворотного розколу між НАТО та Анкарою.
18 липня, всього через тиждень після завершення саміту НАТО у Вашингтоні, Ердоган провів телефонну бесіду з колишнім президентом США Дональдом Трампом. Він висловлював своє захоплення Трампом, підкреслюючи, що його "мужність у післяжахливий період" заслуговує на повагу, маючи на увазі замах на життя колишнього президента. Ердоган також зазначив, що продовження політичної кар'єри Трампа сприяє зміцненню американської демократії. Ця телефонна розмова, одна з небагатьох між Трампом та світовими лідерами після інциденту, вказує на зростаючу впевненість Анкари у тому, що екс-президент здобуде перемогу на виборах у листопаді та кардинально змінить структуру НАТО.
На американській військовій базі Дональд Трамп неодноразово заявляв, що країни НАТО "обкрадають" Сполучені Штати, обіцяючи зменшити американські зобов'язання щодо безпеки своїх європейських союзників. Реджеп Тайіп Ердоган чудово усвідомлює, що якщо Трамп реалізує свої обіцянки щодо скорочення фінансування та послаблення гарантій безпеки, НАТО стане менш привабливим для Туреччини. Очікування, що це може статися після листопадових виборів у США, спонукає Ердогана до рішучих і неприйнятних вимог. Ця ситуація триває з тих пір, як Туреччина істотно вплинула на затримку розгляду заявки Швеції на вступ до Альянсу. У 2022-2023 роках Туреччина уповільнила процес приєднання Фінляндії та Швеції, вимагаючи від США угоди: якщо Вашингтон не схвалить продаж винищувачів F-16, Туреччина відкладе розширення НАТО на невизначений термін. Ця вимога Ердогана створила труднощі для Альянсу та зіграла на руку Росії. Агресивна позиція Ердогана щодо НАТО продемонструвала, як всередині Альянсу існують серйозні протиріччя, що стає очевидним як для партнерів, так і для супротивників.
Ердоган назвав зміцнення зв'язків Анкари із суперниками НАТО, зокрема з Росією і Китаєм, перевагою для Альянсу і способом досягти миру в кількох ключових регіонах. Хоча Туреччина і Росія часто опиняються по різні боки конфліктів, як-от в Україні, на Кавказі, в Сирії та Лівії, Ердоган намагається підтримувати теплі стосунки з Владіміром Путіним і позиціонує себе як потенційного посередника.
Окрім вирішення конфліктів, Туреччина має намір зміцнити свої відносини з країнами, що входять до Шанхайської організації співробітництва (ШОС) та економічного блоку BRICS, які вважаються серйозними супротивниками НАТО та країн G7. Лише за декілька днів до свого візиту до Вашингтона на саміт НАТО, Ердоган взяв участь у саміті ШОС в Казахстані, що свідчить про намір Туреччини стати постійним членом цієї організації. Під час цього заходу він також провів переговори з Владіміром Путіним та президентом Китаю Сі Цзіньпіном.
Порівняння маневрів Ердогана в Казахстані з його провокаційною поведінкою на саміті НАТО є дуже показовим. Бажання Туреччини швидко стати членом цих організацій може бути частково зумовлене емоційною реакцією на те, що переговори щодо вступу до ЄС зазнали невдачі, але це також свідчить про зміну поглядів самого Ердогана. Він публічно висловлював думку, що економічний центр світової політики переміщується на Схід, і критикував західні країни за їх вузьке сприйняття Росії та Китаю як ворогів. Туреччина прагне зайняти провідну позицію в багатополярному світі, відмовляючись бути державою, підпорядкованою політичним та економічним вимогам західних країн.
На сьогоднішній день Туреччина має надійний захист завдяки НАТО, однак країна також активно працює над своїм майбутнім, створюючи стратегії на випадок, якщо західні альянси та НАТО опиняться під загрозою через вплив Росії, Китаю та нових гравців з Південної півкулі.
Обережність Анкари викликає у союзників чимало тривог, проте існують й інші яскраві приклади поведінки Туреччини, які НАТО не може ігнорувати. Відкрита антиізраїльська позиція Туреччини є не лише політичним питанням, що спричиняє розбіжності з іншими членами Альянсу. Президент Ердоган зробив підтримку Хамасу, організації, яку інші країни НАТО вважають терористичною, однією з головних цілей зовнішньої політики Туреччини.
Відкрита підтримка Туреччини до ХАМАСу не є новим явищем. У 2011 році Реджеп Таїп Ердоган запрошував цю організацію відкрити свій офіс на території Туреччини. Після теракту ХАМАСу проти Ізраїлю 7 жовтня, внаслідок якого загинуло більше 1200 ізраїльських цивільних, Ердоган почав ще активніше прославляти та висловлювати підтримку цьому угрупованню.
Туреччина має відношення до загострення насильства проти Ізраїлю. 21 липня ізраїльська служба внутрішньої безпеки "Шин-Бет" змогла перешкодити терористичному акту, який, за її інформацією, був організований з Туреччини. П’ятеро студентів Бірзейтського університету на Західному узбережжі Йордану виявилися пов’язаними зі студентською групою "Кутла Ісламія" та отримали зброю і гроші для здійснення вбивств ізраїльських громадян. Незважаючи на те, що міністр закордонних справ Ізраїлю підкреслив серйозність нападу і засудив його, а також вказав на роль Туреччини, жоден з ізраїльських союзників не висловив підтримки цій позиції.
У вересні 2023 року ізраїльські митники повідомили, що за два місяці до цього вони перехопили 16 тонн вибухових матеріалів на шляху з Туреччини до Сектору Гази. У грудні 2023 року ізраїльські митники запобігли черговій спробі турецьких спільників контрабандним шляхом ввезти на Західний берег Йордану тисячі запчастин до зброї.
Погляд Туреччини на ізраїльсько-палестинський конфлікт не слід розглядати як ідеологічний розподіл серед членів НАТО. Це, радше, явна демонстрація того, як одна з країн альянсу підтримує та сприяє агресивним інтересам терористичної організації.
Схожу ситуацію можна спостерігати в Сирії, де Туреччина навмисно заважає реалізації операції "Непохитна рішучість" (OIR), що проводиться під керівництвом США та їхніх союзників, які прагнуть зменшити вплив і знищити "Ісламську державу" (ІДІЛ). Анкара проводить військові атаки на Сирійські демократичні сили (СДС), звинувачуючи їх у тероризмі та намірах напасти на Туреччину. Неодноразово турецькі удари були нанесені неподалік від позицій американських військових, які надають підтримку СДС.
Замість участі в контртерористичній операції OIR, спрямованій на ліквідацію ІДІЛ, Ердоган вирішив висловити своє незадоволення союзниками за договором. Він піддав критиці цю місію та зазначив, що визнання лідерів терористичних угруповань, які становлять загрозу національній безпеці Туреччини, як легітимних акторів, "суперечить духу Альянсу". Варто відзначити, що Сили демократичної Сирії (СДС) стали ключовими у запобіганні жорстокому насильству та розширенню ІДІЛ, і немає жодних підстав стверджувати, що СДС мають зв'язки з тероризмом.
За закритими дверима багато керівників НАТО не лише висловлюють занепокоєння стосовно позиції Туреччини щодо ключових безпекових викликів, з якими стикається Альянс, але й виявляють відчутне обурення. Тим не менш, це не приносить результатів. Здається, що Альянс обрав уникати публічних суперечок і намагатися не зіштовхуватися з Анкарою.
Нерішучість у притягненні Туреччини до відповідальності частково зрозуміла. Альянс був створений для протидії системній загрозі з боку Радянського Союзу. Він не має механізмів протидії внутрішнім загрозам, викликаним державами-членами. Від придбання російських ракет до гальмування розширення НАТО - Анкара застосовує нові методи, постійно виходячи за межі встановлених норм і кордонів. Цьому слід завадити.
Оскільки Альянс стикається з численними викликами, нині як ніколи важливо забезпечити солідарність між країнами-учасницями. Це на практиці означає, що Альянс повинен чітко окреслити, які загрози вважаються стратегічними, як відрізняти терористів та які обов'язки несе членство в Альянсі. Оперативна єдність та ефективність НАТО, як найпотужнішого військового союзу, не можуть і не повинні залежати лише від дій окремої країни. Час протистояти Ердогану настав.
