Повернені діти: що ми ще не розкрили про тих, хто втік з окупованих територій або з Росії.

Діти, що повернулися на території, підконтрольні Україні, після періоду окупації, виявляють велику обережність. Вони пережили не лише фізичні травми від російських військових, але й емоційну ізоляцію. Психолог пояснює, які зміни відбуваються у психіці дітей під час окупації та чому повторна травматизація може статися навіть на територіях, де відновлено українське управління.

"Жодна дитина, яка повернулася з окупованих територій, не розповіла мені про наявність укриттів чи сховищ у школах, і про те, що їх туди виводили. Це свідчить про постійну загрозу та відсутність належного захисту", - зазначає психологиня благодійної організації "Голоси дітей" Юлія Тукаленко.

Вона займається роботою з дітьми, які пережили окупацію. Проект "Голоси дітей" надає психологічну підтримку та супровід під час опитувань дітей, які прибули з Росії або з територій, що були під окупацією, відповідно до статті 226 Кримінального процесуального кодексу України. Фонд має укладений меморандум з Офісом уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Психологи працюють як в офлайн, так і в онлайн-форматах з родинами, які самостійно звертаються по допомогу після досвіду перебування в Росії або під окупацією.

На тимчасово захоплених російськими військами українських територіях, за орієнтовними оцінками, проживає близько 1,6 мільйона дітей, з яких приблизно 615 000 відносяться до шкільного віку.

За інформацією державної платформи "Діти війни", близько 19 546 українських дітей вважаються депортованими або насильно переміщеними. Однак точно встановити цю цифру важко через триваючі бойові дії та тимчасову окупацію певних територій.

Скільки родин виїхали з дітьми з окупації, достеменно невідомо. Офіс омбудсмана Дмитра Лубінця періодично повідомляє про вдалі виїзди поодиноких сімей.

Еспресо взяв інтерв'ю у Юлії Тукаленко, яка поділилася своїми спостереженнями про те, як діти повертаються з окупованих територій, що вони пережили, а також про етапи їхнього відновлення. Нижче — її слова.

Діти в окупації перебувають в стані тривалого тиску та обмежень. Після 14 років підлітки там часто переживали примусову паспортизацію РФ.

Діти чують про погрози окупаційної влади позбавити їхніх батьків прав у разі відмови отримати російське громадянство або відмови відвідувати російську школу. Через це відчувають тиск.

Дії окупаційних "органів місцевого самоврядування" завдають травм місцевим жителям під час раптових і періодичних обшуків, які проводять військові зі зброєю. Відомо про випадок, коли під час одного з таких обшуків діти були допитані особою, що представлялася агентом ФСБ, без присутності батьків. У ці моменти діти переживають тиск, страх і залякування – ніхто не має права проводити допит дитини без супроводу батьків або інших законних представників.

За розповідями дітей, вони зіштовхуються з озброєними військовими і в школі. Так звана військова поліція приходить туди навіть через порушення поведінки. Є школи в окупації, де на території є військова охорона і діти постійно проходять огляд своїх речей.

У деяких населених пунктах Херсонщини, що перебувають під окупацією, місцева адміністрація під час навчального процесу примусово забирала старшокласників, щоб зареєструвати їх у військовому комісаріаті. Це є ще одним випадком порушення прав дітей.

Подібні ситуації формують у дітей високу тривожність, відчуття постійної небезпеки та без захисту.

Чимало сімей, якщо є така можливість, вирішують залишати своїх дітей на домашньому навчанні, прагнучи забезпечити їм максимальний захист. Проте не завжди є можливість продовжити освіту онлайн в українських школах через ненадійний інтернет-зв'язок або через побоювання, що про це можуть дізнатися місцеві органи влади.

Іноді траплялося так, що протягом двох років дитина майже постійно залишалася на своїй присадибній ділянці та в межах приватного будинку. Родичі переживали через можливість контакту з військовими, які займали села та пусті оселі.

У цей період дитина стикається з обмеженнями в спілкуванні з однолітками, навчанні та розвагах, втрачаючи те, що було раніше в її житті до окупації. Існує кілька причин цього: багато друзів залишили країну, а виходити на вулицю стало небезпечно через непередбачувану поведінку російських військових у різних селах. Вони можуть бути в алкогольному стані та проявляти агресію по відношенню до дітей. Це створює у дитини відчуття страху перед вільним пересуванням і загрозу за межами рідного дому.

Діти в окупації швидко запам'ятовують, чого не можна казати та робити. Це відчувається при першому спілкуванні з ними. Діти після окупації певний час дуже обережні. Бояться, що їхні слова можуть стати небезпечними, бо ставали свідками побиття батьків чи знайомих.

Унаслідок такого досвіду дитина постійно перебуває в стані емоційного напруження: добирає слова або довго мовчить, не знаючи, можна чи ні це казати, покарають за це чи ні.

Перетворення освітньої системи, впровадження російської мови, зміна викладачів і присутність військових у навчальних закладах створюють атмосферу, що спонукає утримуватись від обговорення певних тем. Неможливо бути близькими з друзями, якщо не розділяєш їхній ентузіазм щодо російського режиму. Це формує відчуття недовіри та викликає високий рівень тривожності.

Діти, які жили на окупованому півострові Крим, ділилися враженнями про те, як у навчальних закладах їм намагалися прищепити почуття гордості за участь у "Юнармії". Це російська молодіжна організація з мілітаристським ухилом, яка включає до своєї програми різноманітні активності, такі як змагання з кульової стрільби, навчання з розбирання та складання автомату Калашникова, метання гранат у ціль, а також уроки з маскування та надання допомоги пораненим.

У навчальних закладах, що перебувають під окупацією, учням нав'язують обов'язкові "уроки важливого", схожі на класні години, під час яких їх виховують у дусі гордості за Росію. На таких заняттях розповідають, як потрібно пишатися своєю національністю. Крім того, учні мають брати участь у церемоніях підняття державного прапора, виконанні гімну та святкуванні російських державних свят.

Дітям доручають писати листи для російських солдатів, а в окремих навчальних закладах вчителі навіть оцінюють ці роботи, вважаючи їх обов'язковим завданням. Водночас в умовах окупації є родини, де хтось із батьків або рідних служить у Збройних Силах України. Лише можна уявити, які емоції переживає школяр, якому потрібно написати листа російському військовому.

Лояльність педагогів та тиск на учнів варіюються в різних регіонах. Вчителі мають різний підхід. Деякі з них були спеціально направлені з території Росії і забороняють учням використання української мови на уроках.

Усе вищезазначене - це елементи, які завдають шкоди та можуть призвести до тривалих наслідків у житті дитини в майбутньому.

Іноді, у часи окупації, сім'ї стикаються з труднощами, коли їхні батьки, дідусі та бабусі не можуть самостійно виїхати через проблеми зі здоров'ям. Багато з них сподіваються, що ситуація зміниться на краще і українські військові зможуть їх визволити.

Часто родини втрачають працю, яка хоч і приносила певний дохід, що призводить до погіршення їх фінансового становища. Вони змушені довго економити, щоб мати змогу оплатити подорож. У зоні окупації людям надзвичайно важко отримати інформацію про те, як Україна може їм допомогти виїхати. Дістатися до них важко: російська влада блокує доступ до інтернету, а за проукраїнський контент на мобільних пристроях можуть бути серйозні наслідки. Були випадки, коли діти згадували: "У мене є друг, і його родина не може виїхати". Тоді інформація про такі родини передається спеціалістам, які надають допомогу в евакуації. Важливо враховувати ці моменти під час спілкування з людьми, які пережили окупацію, і уникати будь-яких оцінок чи засуджень.

Наприклад, сім'я хлопчика з Донеччини тривалий час не могла залишити окуповану територію, їх неодноразово повертали назад, влаштовуючи перевірки документів. Хлопчик поділився, що протягом першого року окупації українська мова ще викладалася в школі, але вже на другий рік її забрали. Тим не менш, у табелі все ще зазначали, що предмет "рідна мова" навчався, і навіть виставляли оцінки, хоча насправді уроків не проводили.

Інша учениця поділилася, що під час окупації в школі один раз на тиждень проводили факультатив з української мови. Проте всі українські підручники в навчальному закладі були спалені, і діти були про це поінформовані. Вони знайшли дуже давні підручники з української мови для факультативу, але забирати їх додому не дозволялося.

Після повернення до України дитина проходить процес адаптації до нових умов життя разом із сім'єю. Внаслідок виїзду з окупованих територій люди опинялися в стані гострої психічної напруги — їм потрібно було втекти, влаштувати дитину в нове середовище та вирішити безліч побутових питань. Коли всі ці труднощі залишаються позаду і сім'я відчуває себе в відносній безпеці, починається етап емоційного «розморожування». Цей процес може проявлятися по-різному: у дитини можуть виникнути труднощі в новій школі, страх невдачі, а також побоювання щодо пошуку нових друзів і встановлення нових зв'язків.

Дитина може відчувати страх перед відвідуванням нової школи, якщо в минулому їй довелося пережити травматичні ситуації. Особливо це стосується дітей, які повернулися з окупованих територій і можуть боятися української школи, адже в умовах окупації їм часто забороняли спілкуватися та висловлювати свої думки. Вони також можуть відчувати тривогу в колективі, оскільки довго перебували в ізоляції, що ускладнює їхнє залучення до гуртків чи інших активностей. У таких дітей вже сформувалося переконання, що поза межами рідного дому існує небезпека.

Травматизація може бути від багатьох факторів. Наприклад, якщо дитина часто стикалася з російськими військовими, які приходили з обшуками, допитами, то українські бійці у формі можуть злякати її як сам факт - люди у формі. Він стає тригером. Там одні люди у формі були загрозою, інші тепер стали захистом, і до цього треба звикнути.

Дитина може зазнавати труднощів у новому колективі: наприклад, батьки втратили свою роботу або соціальний статус, а також у неї може не бути сучасного телефону, що серед підлітків часто вважається показником престижу. Внаслідок цього вона може стати жертвою булінгу та важко переживати цей новий досвід.

Коли сім'я втрачає своє житло та усталене життя, це може призвести до численних конфліктів між батьками. Підлітки часто усвідомлюють цю ситуацію і переживають постійний стан тривоги, невизначеності та страху перед майбутнім. Виникають думки на кшталт: "Я не знаю, що нас чекає далі. Батьки без роботи – як ми виживемо, де будемо жити?". Світ навколо змінився, і довіра до нього значно знизилася.

У новому оточенні дитину також можуть виставляти жертвою, привертати до неї увагу або ж намагатися героїзувати. Але це звичайна дитина, яка має вікові потреби і право на дитинство. Не кожен хоче, щоб інші однолітки знали про його досвід окупації. У нас немає культури толерантності до болю іншої людини, до її почуттів. Ніхто з нас не знає, чому вона була довго в окупації, що там довелося пережити. А їй можуть казати: "Чому сиділи, раніше не виїхали? А я б на твоєму місці...".

Такі питання травмуючі. "А як ти себе відчував? А тобі було страшно?" - цього не можна питати, діти і так пережили травму. Повертаючи їх до переживання минулого на емоційному рівні, ви не можете спрогнозувати, що буде далі буде. Можливо, з'являться нічні жахіття, порушення сну, замкнутість та відстороненість, підвищиться рівень тривожності...

Ретравматизація може виникнути несподівано. Існує випадок, коли дитину неодноразово змусили розповідати журналістам про подію та свої переживання. Ніхто не пояснив дитині, що вона має право відмовитися від спілкування з пресою, що призвело до повторного травмування. Як тільки ми розповіли їй про цю можливість, вона була вражена і відразу ж вирішила скористатися своїм правом.

Іноді у дітей виникає труднощі з вираженням своїх потреб, особливо коли справа стосується чогось болючого. Якщо дорослі вказують, що щось необхідно зробити, вони часто підкорюються без заперечень. Якщо діти тривалий час зазнають тиску та обмежень, то в майбутньому можуть продовжувати виконувати навіть неприємні для них завдання.

Знаємо з розповідей, що прикордонники на пунктах перетину звертають увагу на родини з дітьми, інформують, де отримати допомогу і як (ідеться про оформлення документів, матеріальну підтримку, психологічну допомогу). А ми після опитування обов'язково даємо наші контакти, говоримо про те, що родина може прийти за безкоштовною допомогою наживо в нас або онлайн.

Повернення на контрольовану територію та вжиті заходи сприяють відновленню відчуття умовної безпеки, підтримки та турботи. З часом після цього процесу починається розмороження емоційного стану. Дитина, що тривалий час була під контролем, стримувала свої почуття та жила в страху, тепер отримує можливість виявляти свою справжню сутність.